Шукаю власну педагогічну ідею.
Разом – ми сила, давай руку, йдемо
І спільно суть важливу знайдемо.
Он шлях чий? Дитини!
Сьогодні маленької – завтра Людини.
Який він незвичний і вкрай хаотичний!
Із чого зіткався? З питань таких вічних і прозаїчних:
Чому? Навіщо? Коли? І для чого?
Час інтернету – веде нас до чого?
Рух і напрямок справді куди?
Біль і страх за кого завжди?
Невпевненість і сумнів чому у душі?
Благородство і вірність лише у вірші?
Прокляття і воскресіння водночас. Невже?
Туга й самотність – норма уже?
Колір звуків, мелодія фарб – це можливо?
Інформаційне поле? – Питань ціла злива!
Погляд, даль, небо, істина, Школа.
Вона не лишала дитину ніколи.
- Життя, ти жорстоке!
Серед твоїх запитань маленькій людині так одиноко.
Лячно й мені…Ніби все я вивчала,
Скільки прикладів, тверджень, задач розв`язала,
Але цього в сучасному світі замало.
Дитя розгубилось, невпевнено стало.
- Дій, - Педагогіка стиха сказала.
Оновлена, горда, наповнена змістом.
Слова мимоволі злетіли намистом:
- Тобі все доступно! Ти можеш, ти вмієш!
Ти знаєш, маленька Людино, і дієш!
Я вірю, що складно, тривожно, незвично,
Але це красиво, гордо, велично!
Тепер я… Ми! Чудово!!!
Ранок. Дорога. Дзвінок. Рідна Школа…
І тут я знаю з чого почати:
А що! Це так просто – життя викладати
В рівняннях, цифрах, фактах, проблемах.
А далі методики вічна дилема.
І знову шлях…Тільки вчитель стоїть
На роздоріжжі… Ну а питання знову кричать:
- Нас є сила!
- А в нас є заступник! – Думка злетіла.
І тут про портрет я миттю згадала.
Як добре, що часто його розглядала
Очима дітей, батьків, вчителів
Ого! Скільки фарб! Не вистачить слів!
